Полювання на коропа, або як гукнеться, так і відгикнеться

Дільничний інспектор міліції Козаченко Гліб Андрійович завзятим рибалкою не був. Скоріш за все його можна було назвати активним рибалкою зі сковорідки: дуже вже він полюбляв виловлювати смажених карасиків з пательні, при чому, майже в любих кількостях. Але, коли випадала нагода порибалити, та посидіти з вудкою на березі затишного ставочка, він ніколи не відмовлявся. Часи дозвілля випадали рідко, тому він кожному такому випадку радів, як дитина. Про всяк випадок він положив у свій «Москвичок» телескопічну вудку, та возив її з собою, особливо, коли виїжджав на власному автомобілі по службових справах на територіальну дільницю, яку обслуговував.

Була у Гліба Андрійовича Козаченка завітна мрія: він хотів коли-небудь, де-небудь у чиїй-небудь присутності (щоб було перед ким похвалитися) спіймати величезну рибу коропа. Так, так, саме величезного коропа, вагою кілограмів з десять. І щоб були і боротьба, і (обов’язково!) перемога і захоплені та схвальні вигуки свідків. Ну, щоб, як то кажуть, був повний «букет» вражень. Й щоб закінчилось усе невеличким, але гучним бенкетом: рибацькою юшкою літрів на п’ять, та повною тарелю смаженої риби. Коротше кажучи, отака проста, але майже нереальна мрія. А щоб не прогавити щасливий випадок спіймати мрію за хвіст, а вірніше на гачок, для цього і пилилася в багажнику складена в чохол вудка. Не сказати, щоб це знаряддя було дуже престижним, але це була надійна, перевірена часом та усілякими перевантаженнями вудка, заряджена за усіма правилами рибальської науки.

Мрія мрією, проте випадку випробувати вудку на граничні навантаження все не траплялося. Іноді, звісно ж, Козаченко відводив, як то кажуть, душу й рибалив. Але попадалися йому, в основному тільки карасі та плотва. Чи то у тих водоймах, де він полював на велику рибу, коропи не водилися, чи то мисливець з нього був поганий, але до тих пір він коропів «ловив» тільки на ринку, та й то невеличких.

Та ось, одного разу, можливість здійснення мрії таки сталася! Якось йому вдалося порибалити на «панському» ставку в одному з сіл.
«Панською» цю штучну водойму називали місцеві гострослови тому, що ставок був викопаний за наказом голови біля його тільки-но збудованого обійстя, до нього підвели воду з лісових криниць, частину берегів забетонували, частина залишилася первозданною, лише тільки засіяною травою, яка росте в Національних парках США. А щоб прості люди не заздрили та не намагалися створити шкоду, від села озеро було відгороджено густими заростями очерету, де був захований станок з затвором і трубою для зливу надлишку води та запобігання «втечі» цінної риби, малька якої запустили у ставок за великі колгоспні гроші. Ловити рибу було заборонено усім, окрім важливих гостей, сільських малолітніх хлопчаків, та іноді дільничного інспектора, якого голова колгоспу чи то боявся, чи то сильно поважав. Шлях до рибацького «раю» лежав вдовж озера, яке було відносно невеличким, до самого подвір’я «господаря» села, упирався в дамбу з постом місцевої охорони. Всі скарги жителів села на свавілля так званого «пана» залишалися без розгляду, тому що голова колгоспу умів годити керівникам як району, так і області, і особисто «чаркувався» з начальником обласного Управління МВС.
Але мова зовсім не про те хто з ким чаркувався, а про те, що дільничний інспектор міліції Козаченко хитрим маневром звільнився від пут набридливої служби, заручився дозволом господаря ставка на вилов величезної риби ( а окремі екземпляри повинні були бути великими, бо мальків сюди запустили п’ять років тому, кормили виключно комбікормами та коров’ячим перегноєм, в якому вдосталь було хробаків та личинок мотиля). При чому голова нічим не ризикував, бо виловити щось цікаве, окрім хіба що крупного карася, на вудку було майже не можливо. Й Козаченко за це знав. Але серед місцевих п’яничок ходили чутки та легенди, що хтось, колись не дуже давно зміг виловити чи то коропа, чи то товстолобика розміром з невеличку акулу, та вагою майже п’ятнадцять кілограмів. Правда, за час розповіді вага коливалася в межах плюс-мінус п’ять одиниць брутто-нетто, але оповідач клявся, божився, що особисто куштував страви зі цієї здобичі удачливого рибалки. Звісно ж словам пиятика віри майже не було, проте десь у самісінькій глибині душі Гліба Андрійовича жевріла надія, що колись і йому посміхнеться доля. У мріях він майже фізично відчував у руках важке слизьке тіло великої риби, що ледь чутно тріпотіло, як стяг на легенькому вітерці. Навіть у мріях було ясно, що животина змирилася зі своєю участю та віддалася на милість переможця.
Гліб стряхнув нав’язливі марення, дістав з багажника розсувний стілець, вудку, відерце з годівницею, наживку (хробаків, картоплю, м’яту з кашею, приправлену анісовими краплями, хліб, та металеву банку з опаришами, яких зранку купив на ринку (наче знав, що трапиться така нагода), та пішов на берег до місця біля самого очерету, яке заздалегідь пригледів для себе раніше
Йому підфартило: тут нікого не було. Риболовля обіцяла бути спокійною, вдалою та плідною. Сподівання на оплески та захопленні крики можливих свідків у випадку вдалого полювання відійшли на задній план. Головне було все ж такі здійснити заповітну мрію та спіймати того омріяного великого коропа! Тим більше, що величезні рибини плавали понад самою поверхню ставка, виблискуючи на сонці жирними спинами та гострими наче ікла плавниками. Чи то може так здавалося в запалених бажанням перемоги мізках рибалки.

І ось нарешті все було готово: заздалегідь приготовлений стілець поставлений на берегу водойми, і оснащена вудка тремтіла в руках. Козаченко, вже переодягнений в цивільний одяг, з брилем на голові, зручно вмостився на сидінні. Нарешті ця мить настала: підгодовування риб кинуто у воду і слідом направлений гачок з запльованою декілька разів про всяк випадок на удачу наживкою, магічні слова: «Ловися рибка велика та велика!» сказані. Лишилося чекати грандіозного улову. Поплавок сплив в кращих традиціях риболовецького мистецтва, й Гліб Андрійович приготувався терпляче чекати на свою здобич. Він вірив, що саме сьогодні ця подія станеться.

Чекати довго не довелося. Майже одразу поплавок смикнувся і різко занурився в темні глибини водяної поверхні. Атака була такою стрімкою, що Гліб Андрійович ледь вспів утримати вудку в долонях. Невже це воно, щастя?! Козаченко став тихесенько тягнути вудку на себе. Звір на іншому кінці волосіні чинив відчайдушний опір. Вудилище гнулося в дугу і ледь не ламалося. Хто ж має перемогти: людина чи риба? На це риторичне питання намагався дати відповідь Хемінгуей, проте… Але думати про це не було часу, потрібно було боротися і, принаймні, хоча б врятувати снасті. Рибалка аж упрів, та й риба, здавалось, почала втомлюватися. Нарешті з води показався величезний чорний ком. Гліб кинувся за підсакою. В запалі він навіть занурився по пояс в ставок і… Яким же було його розчарування, коли його трофеєм замість бажаного коропа став звичайний корч, декілька разів оплутаний волосінню, на кінці якої плигав, наче дражнився, маленький карасик, що майже повністю заковтнув чималий гачок. Судячи з того, що цей дрючок наче новорічна ялинка був усіяний предметами рибальського знаряддя, дільничний був не першою і не єдиною людиною, що стала об’єктом злих жартів Водяного царя.

Козаченко акуратно звільнив маленького розбишаку від гачка (тільки губу трохи надірвав, проте карасик був сам винуватий: не треба бути таким жадібним!) та відпустив його з примовкою: «Йди і краще позови своїх старших братів!». Потім розплутав волосінь, з пересердям відкинув корч та величезний жмут ряски та чорних водоростей в бік, та після того, як начепив свіжого хробака на його Голгофу, жбурнув наживку у воду. І знов поплавок терміново пішов під воду. Гліб підсік і потягнув вудку. На цей раз опір був не такий шалений. Але що це таке!? Коли вже майже висмикнув здобич з води, тимчасовий (принаймні хотілося би у це вірити) невдаха побачив, що він тягне такого ж маленького карасика, якого щойно випустив. Мало того, напевно, це він і виявився, бо коли Гліб Андрійович знімав його з гачка, той нахабно посміхався йому надірваним ротом. На цей раз Козаченко жбурнув нахабу подалі в ставок: нехай хоча б чергу займе.

- Ну, навіщо ж таке пересердя! – роздався позаду насмішкуватий незнайомий чоловічий голос і проспівав на мотив відомої дитячої пісеньки:

«Чи то вудка винувата,
Що є трохи кривувата?
Може то рибалка винуватий,
Що невдаха й кривуватий!!»

Дільничний різко розвернувся, щоб обрізати пересмішника, але одразу осікся: перед ним був заступник голови райвиконкому. А грубіянити керівнику району – собі дорожче. Тому він проковтнув образу, закинув вудку і став «мозолити» очима поплавок, намагаючись не звертати увагу на сусіда.
А той став умощуватися метрів за десять від Гліба Андрійовича. Напевно це був давній звичний ритуал. Спочатку з’явилося полотняне крісло, потім розкладний столик, на нього був поставлений досить об’ємний та важкий ящик з принадами різних калібрів, а на сам кінець з багажника «Джипа» на світ Божий винирнула величезна сумка з безліччю вудок та спінінгів. В таких сумках завзяті гольфісти тягають свої різноманітні ключки. Увесь цей скарб став демонстративно розкладатися на траві, немов власник хотів сказати: «Дивись, ніщеброде, чим ловлять рибу справжні професіонали! А ну, звільни простір!». Було видно, що цей хвалько звик відпочивати з шиком.
Але ці витребеньки не справили на Козаченка майже ніякого враження, ну хіба що додали трохи азарту та бажання все ж таки спіймати бажану рибу, не дивлячись на всі ці нікельовані та лаковані брязкальця, що виблискували на сонці усіма кольорами райдуги.
Нарешті власник рибацьких скарбів закинув свої снасті і усівся в крісло. Декілька разів він смикнув, перевіряючи, свої вудки, але не отримав ніякого результату і заспокоївся.
Ніяк не йшла риболовля і у Гліба Андрійовича. Що він тільки не робив: міняв хробаків на опаришів, а горох на перловку, змащував наживку слиною, активно харкаючи на гачок – все було марно. Липневе сонечко стало припалювати, клювання не було, почало клонити в сон. Задрімав і сусід в своєму кріслі. Принаймні так здавалося.

Оживила обстановку поява ще одного персонажа. Це був хлопець років десяти. В руках він тримав дуже довгий прут, мабуть з лісового горіху, до якого був прив’язаний шпагат, на його кінці мотався гак майже з палець товщиною. Побачивши таке знаряддя можновладець знущально розреготався. Ще більше він розвеселився, коли побачив, що замість поплавка до шпагата прив’язане гусяче перо.

- Хлопчику, - ледь не задихаючись від сміху, став повчати він юного аборигена, - ось виростеш, станеш дорослою поважною людиною, то тоді ти матимеш змогу придбати собі справжні знаряддя лову риби. Таки, наприклад, як у мене, або хоча б, - він продовжував реготати, - таку вудку, як у того дядька.
Ситуація виглядала настільки кумедною, що мимоволі посміхнувся і міліціонер.
Не зважаючи на кпини, юне дарування, розім’яло в руці щось на кшталт пластиліну, відщипнуло чималий кусочок, скатало кульку, начепило її на гак і закинуло все це у воду, як раз між двома дядьками.
- Обережно! – заволав чинуша так, що здригнувся навіть звичний до всього дільничний інспектор. – Ти можеш переплутати усі мої снасті! – він трохи заспокоївся і додав: - Послухай, хлопче, я тобі дам пару гривень на цукерки, а ти підеш ловити десь в іншому місці. Лади?
Хлопець заперечливо хитнув головою:
- Та ні, дядьку, нікуди я не піду, бо я тут цілий тиждень коропа підгодовував, - потім хитро посміхнувся і додав: - Ні, менше, чим за сто гривень не збалакаємось! – мабуть ця купюра здавалась йому шаленими грішми.
Товстяк ледь не задихнувся від такого нахабства:
- Ах ти ж шмаркачу! – проричав він і звернувся до Гліба: - Ви погляньте, товаришу, яка меркантильна та нагла юнь підростає, що тільки з неї виросте! – і знову до пацана: - Був би ти моїм сином, я би тобі всі вуха обірвав, я би тобі …! – він замовк на пів погрозі. – Підсікай! - без усілякого переходу заорав він так, що у всьому селі тривожно загавкали собаки.
В цьому разі зауваження було слушним, тому що гусячий поплавок спочатку ліг на поверхні водойми, а потім, начебто злякалося шаленого крику, тому стрімко пірнуло у глибини до Водяного царя. При цьому товстий на вигляд прут зігнувся наче резиновий і, здавалося, ось-ось мав зламатися, але якимось дивом залишався цілим.
Несамовитий дядько підскочив до малого і ухватився за його вудку:
- Давай допоможу!
- Не чіпа-а-ай! Я - сам! – раптово заверещав хлопець, наче порося, що ріжуть, та так голосно, що непроханий помічник отетеревів і випустив цей дрин зі своїх рук.

Свідки, задавалось би нерівною боротьби, що почалася між людським дитинчам і, судячи зі всього, ставковим монстром, приготувалися про всяк випадок рятувати хлопця від утоплення. Проте битва закінчилася дуже швидко. Маленький Голіаф, не дивлячись на кволу статуру, впрягся, наче маленький бичок в своє знаряддя і майже без великих зусиль витягнув на берег великого, вагою приблизно з три кілограми коропа. Не зволікаючи, він вийняв з пащі риби гачок, намотав на нього свій «пластилін» і знову закинув вудку в ставок. Не пройшло і хвилини, як він тягнув нову здобич. Цей коропець виявився трохи меншим за попереднього.
Юний ловкач взяв свій прут, настромив на нього через їхні очі рибини і поволік здобич по дорозі в село.
Першим отямився можновладець:
- Куди ж ти, юначе! Хіба від такої вдачі тікають? Лови ще! – майже простогнав він.
- А навіщо? Мати веліла зловити до обіду пару рибин, ось я і маю! – зупинився на хвильку хлопчина.
- Ну, скажи хоча б, на що ти ловив? – не вгамовувався пошитий у дурні чинуша.
- На мастирку, - простодушно посміхнувся пацан.
- А що це таке? – був вражений недолугий багач.
- Не скажу! Це – сімейна таємниця! – розреготався юний селянин і почвалав до своєї оселі.

Козаченко вже давно не дослуховувався до бесіди двох опонентів. Він тягав одного за одним майже кілограмових карасів. Напевно йому пощастило, і до його місця підійшла грайлива зграйка риб’ячих однолітків, котрі забажали порадувати скромного рибалку. Можливо вони дослухалися свого красномовного товариша з розірваним ротом і захотіли погрітися на пательні. А, може бути, й злякалися іноземних принад, проте через дуже короткий час в садку у Гліба плескало з десяток рибин, а на зарозумілі снасті зачепився один невеличкий йоржик, хоча можновладець швиденько перебрався на те місце, де мав не аби який успіх юний рибалка.

Козаченку прийшла пора збиратися додому, хоча й кортіло ще порибалити на вечірній зорьці.
Товстяк дуже засмутився. Це було помітно:
- Ну, чому всім щастить, а мені ні!? – тихенько нив він.
Щоб якось помститися та дошкулити пихатому чинуші, Гліб Андрійович витягнув ще одного дебелого карася, кинув його у садок, піднявся зі стільця й голосно крикнув, звертаючись до очерету:
- Ну, усе, Федю – досить! Можеш бути вільним на сьогодні. А завтра таки навідайся до мене у райвідділ міліції!
На подив дільничного у очеретяних хащах, наче йому у відповідь, щось голосно заплескало. Можливо це була дика або свійська птиця.
Можновладець застиг у німому здивуванні.
- Що це було? – ледь вимовив він.
- А Ви фільм «Діамантова рука» бачили? Згадуєте, як там важливому клієнту під водою рибу на гачок чіпляли? – Козаченко ледь утримував на обличчі серйозного вигляду і намагався говорити переконливо: - Ось і мені підфартило. Один приїжджий гість скоїв дрібний злочин і, щоб я його не притягував до відповідальності, він мене сьогодні розважав таким чином. Він в столиці займається підводним мисливство, а сюди захватив свій акваланг.
- А куди з він зараз подівся? – багач, мабуть, не розумів жартів.
- Ви що не чули плескіт? – Гліб фактично знущався. – Він поплив додому!
- Заждіть, заждіть! – в очах чиновника промайнули іскорки надії. – Може він і мені допоможе? Бо соромно вертатися додому ні з чим.
Відповідь міліціонера була несподівано жорсткою:
- З якого це дива? Він Вам чимось зобов’язаний? Нічого, - трохи пом’якшив він формальну відмову і посміхнувся: - У Вас таке чудове спорядження, що Ви напевно ще спіймаєте свою рибу і не такий дріб’язок, як у мене.

Щасливий уловом та задоволений помстою пихатому начальнику, Козаченко сів у свій роздовбаний «Москвич» і поїхав «радувати» свою дружину, бо до чужих жінок йому не було ні якого діла.